За висновками спостерігачів ОПОРИ значна частина членів ОВК не мали достатніх знань для якісного здійснення власних повноважень. До прикладу, ОВК №116 (Львівська обл.) зареєструвала члена цієї ж комісії від фракції КПУ офіційним спостерігачем  від Партії регіонів, що було скасовано рішенням ЦВК[56]. Вінницький окружний адміністративний суд визнав протиправним та скасував рішення ОВК №13 стосовно продовження прийняття подань щодо кандидатур до складу ДВК після настання кінцевого строку, встановленого законом.[57]

Значна частина членів ОВК не були забезпечені повноцінним навчанням  та не мали достатнього досвіду. У той же час, постійні ротації в складі ОВК нівелювали значимість будь-яких заходів із підвищення компетентності, оскільки новопризначені члени мали б знову проходити відповідне навчання. В умовах же існування в ОВК неформальної більшості низький рівень компетентності  їх членів не урівноважувався різноспрямованими політичними інтересами.

Формування дільничних виборчих комісій

До повноважень ОВК належало утворення дільничних виборчих комісій. Спостерігачі ОПОРИ фіксували масові порушення  процедури жеребкування щодо включення до складу ДВК кандидатур від суб’єктів виборчого процесу.Значна частина членів окружних виборчих комісій, які проводили жеребкування, не дотримувались встановленої послідовності дій. Зміни ЦВК порядку жеребкування, що були прийняті за 5 днів до реалізації процедури, негативно вплинули на здатність ОВК якісно виконати повноваження із утворення ДВК. За даними ОПОРИ, 29 ОВК провели жеребкування пізніше строків, визначених законом. У 29 випадках окружні комісії провели «повторне» жеребкування за правильною процедурою. Останнє, хоча і не було  передбачено законом та постановою ЦВК, однак стало єдино можливим варіантом виходу із проблемної ситуації. Результати жеребкування кандидатур до складу ОВК  масово оскаржувалися у судовому порядку.  Спостерігачі ОПОРИ мали можливість фіксувати  37 судових процесів з цього приводу.

Відповідність діяльності ОВК міжнародним виборчим стандартам

У п. 68 Кодексу належної практики у виборчих справах зазначається, що лише транспарентність, неупередженість і незалежність від політично мотивованого маніпулювання забезпечить належне керування виборчим процесом від початку передвиборчої кампанії до закінчення обробки результатів[58].  На жаль, діяльність ОВК не в повній мірі відповідала цим принципам. Домінування в ОВК маловпливових партій нівелювала публічну відповідальність їх представників за результати діяльності щодо організації виборчого процесу. Поділ членів ОВК на неформальну (приховану) провладну більшість та опозиційну меншість знижувала ефективність механізмів взаємного контролю між політичними суб’єктами, що  закладено в основу системи виборчих комісій в Україні.  Використання провідними політичними силами квот маловідомих партій для посилення свого впливу на виборчі комісії є проявом прямого маніпулювання нормами чинного законодавства.

Непоодинокими були факти втручання сторонніх осіб у діяльність ОВК. До прикладу, під час встановлення підсумків голосування широкого розголосу отримав випадок надання кандидатом у ОВО №94 Тетяною Засухою  прямих вказівок членам ОВК на їх засіданні.[59] Безпрецедентним для попередніх українських виборів стало залучення спецпідрозділів правоохоронних органів до вирішення виборчих спорів.

ДІЯЛЬНІСТЬ ДІЛЬНИЧНИХ ВИБОРЧИХ КОМІСІЙ

Як і у випадку із окружними виборчими комісіями, у складі ДВК домінували представники маловідомих політичних партій, що ускладнювало дотримання принципів взаємного контролю між суб’єктами виборчого процесу. Ротації членів ДВК мали ще більш масштабний характер, ніж у комісіях вищого рівня. Традиційно на формування персонального складу ДВК здійснювали вплив  місцеві органи влади та бюджетні організації, які виступали щодо них своєрідними кадровими донорами. Значна частина членів ДВК залучалися до роботи незадовго до дня голосування, а тому останні не пройшли мінімального навчання. 

За спостереженнями ОПОРИ, більшість конфліктних ситуацій на рівні ДВК виникало внаслідок некомпетентності їх членів. Крім цього, політична заангажованість ДВК іноді набувала протизаконних ознак. Порушення з боку ДВК в день голосування 28 жовтня 2012 року не могли суттєво вплинути на результати волевиявлення громадян України. Однак достатньо часті випадки протиправних дій та зловживань з боку  ДВК не дають підстав для визнання їх діяльності відповідною національним та міжнародним стандартам (детально про діяльність ДВК в день голосування можна ознайомитися у Звіті Громадянської мережі ОПОРА за результатами спостереження в день голосування на виборах народних депутатів 28 жовтня 2012 року[60]).

ПЕРЕБІГ ПЕРЕДВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ

Парламентська кампанія 2012 року відбувалася в нових політико-правових умовах. Новою редакцією Закону України «Про вибори народних депутатів України» було введено змішану виборчу систему, підвищено виборчий бар’єр у загальнодержавному окрузі, заборонено утворення виборчих блоків. Законодавчі новації обмежили конкуренцію між політичними партіями та звузили простір для появи нових гравців.

Застосування вибіркового правосуддя до окремих лідерів української опозиції  призвело до інтенсивних процесів зміни політичної структури, які відбувалися  паралельно із виборчим процесом.  У порівнянні  із виборами до Верховної Ради України 2006-2007 років, суттєво посилилася роль адміністративного ресурсу. Партійні інститути та їх лідери не продемонстрували здатність дотримуватися демократичних принципів під час прийняття  важливих передвиборчих рішень.

Активність політичних сил під час кампанії 2012 року була прогнозованою. Політичні партії, які за даними соціологічних опитувань мали найвищі шанси подолати 5% бар’єр, почали агітаційні заходи задовго до офіційного старту виборчого процесу. Партія регіонів, ВО «Батьківщина», «УДАР», КПУ,  ВО «Свобода» найбільш системно працювали із виборцями. Партія Наталі Королевської «Україна – Вперед!» також залучилася до боротьби за голоси громадян задовго до офіційного початку кампанії. Тактику нової політичної сили можна пояснити прагненням сформувати пізнаваність серед громадян. Інші партії діяли фрагментарно та нестабільно.

Парламентські вибори 2012 року відбувались в умовах, коли прохідний бар’єр було підвищено до історичного максимуму – 5% для загальнодержавного багатомандатного округу.  На попередніх  виборах до Верховної Ради України  2007 року він становив 3%. За висновками Громадянської мережі  ОПОРА, це вплинуло на кількість активних суб’єктів виборчого процесу. Декілька виборчих кампаній поспіль в Україні зберігається тенденція до структуризації електоральних настроїв (див. табл1.) Новація виборчого закону щодо бар’єру стримувала активність та фінансові витрати  політичних сил, рейтинг яких не досягав 5%. Виключенням стали партії «Україна – Вперед!» та «Наша Україна», а також певною мірою Радикальна партія Олега Ляшка та Українська партія «Зелена планета». Окремі політичні сили відмовились від участі у виборах у загальнодержавному окрузі, а їх лідери зосередилися на кампанії у мажоритарних округах (Народна партія, «Єдиний центр» тощо). Народна партія Володимира Литвина фактично втратила політичну самостійність, оскільки знакові лідери увійшли до виборчого списку Партії регіонів. «Сильна України» Сергія Тігіпка перед виборами прийняла рішення про саморозпуск, а її лідери об’єднали зусилля із Партією регіонів.

Таблиця: Порівняння активності партій та структуризація електоральних настроїв у розрізі парламентських кампаній 1998-2012 рр.

Стартові умови політичних сил на виборах 2012

У першій половині 2012 року ВО «Свобода», «УДАР», ВО «Батьківщина», «Україна – Вперед!», «Фронт Змін» зосередились на вирішенні організаційних завдань, які були пов’язані із зміною керівництва осередків, внутрішніми конфліктами, фракційними переходами у місцевих радах, створенням первинних структур.  Домовленості  цілого ряду опозиційних сил щодо об’єднання на основі ВО «Батьківщина» не відразу призвели до практичного злиття потенціалу, кадрів та ресурсів. Ця обставина затримувала старт агітаційної кампанії ВО «Батьківщина». У значно меншій мірі організаційних складнощів зазнавала й Партія регіонів  (конфлікти між місцевими лідерами партії, наявність в округах декількох потенційних кандидатів від влади тощо). Втім, провладна партія із самого початку кампанії вела найбільш системну агітаційну кампанію у більшості регіонів України. Стартові можливості цієї політичної сили посилювала діяльність посадових осіб місцевих органів влади, які заздалегідь розпочали іміджеві кампанії в інтересах партії. На перших етапах передвиборчої кампанії діяльність ВО «Батьківщина» та партії «УДАР» характеризувалася неоднорідним територіальним покриттям, що визначалося різною організаційною та кадровою спроможністю їх місцевих осередків. Певна частина місцевих опозиційних кадрів не сприймала рішення центральних керівних органів. Протягом усього виборчого періоду негативним фактором участі опозиції у кампанії залишалося ув’язнення її харизматичних лідерів Юлії Тимошенко та Юрія Луценка.

Висування кандидатів у народні депутати України

Публічного обговорення кандидатів у народні депутати України, яких висунули провідні політичні партії, так і не відбулося. Попри численні дискусії щодо важливості відкритої дискусії особистостей потенційних кандидатів у депутати серед однопартійців (аналоги праймеріз), системних дій з боку політичних сил не зафіксовано. Окремі партії проводили агітаційні заходи під назвою «праймеріз», але вони не призвели до демократичного відбору кандидатів (наприклад, «Україна – Вперед!»). У цьому аспекті передвиборча кампанія зберегла усі негативні прояви надмірної централізації процесу прийняття рішень партій, які були притаманні і попереднім виборам.

Політичні партії, що об’єдналися на основі ВО «Батьківщина»[61] визначили та узгодили між собою кандидатів у народні депутати України. Цей процес отримав серед громадян та політичних активістів неоднозначну реакцію. З одного боку,  опозиційно налаштована частина суспільства вітала об’єднання зусиль політичних партій цього напрямку. З іншого, процес узгодження кандидатів проходив у закритому режимі, без залучення місцевих активістів та зацікавленої громадськості. Частина відомих політичних лідерів не погодилися із рішеннями керівних органів своїх партій, тому максимального ефекту від інтеграційних ініціатив опозиції не було досягнуто. Позитивний прецедент міжпартійної взаємодії забезпечила угодою між ВО «Батьківщина» та ВО «Свобода» щодо узгодження єдиних кандидатів у одномандатних виборчих округах. У той же час, для опозиційних партій значною проблемою стало висунення кандидатів-мажоритарників у регіонах, де за рейтингами вони традиційно поступаються Партії регіонів.

Не дивлячись на те, що Партія регіонів не мала необхідності узгоджувати своїх кандидатів із політичними союзниками, вона продемонструвала надзвичайну закритість. Члени партії та лідери місцевих осередків не мали повної інформації щодо кандидатів навіть під час з’їзду цієї політичної сили із висунення кандидатів у народні депутати України.[62] У ряді опозиційно налаштованих одномандатних округів Партія регіонів негласно підтримувала самовисуванців або кандидатів від інших політичних сил.

Найбільше кандидатів у одномандатних виборчих округах висунули КПУ, Партія регіонів, ВО «Батьківщина», партія «УДАР» та «Україна – Вперед!». Враховуючи домовленості із політичними партнерами, ВО «Свобода» була представлена кандидатами лише у 35 округах. Поза тим, реальна їх активність залежала від специфіки округу та була неоднорідною.