Ви досить давно в політиці, є активним «свободівцем» і ці ваші вибори – не перші. Як ви самі наразі себе ідентифікуєте: професійний політик, культурний діяч, громадсько-політичний діяч, актор, що паралельно грає політику?

Чим займається наша партія? Одне із пріоритетних завдань – лікбез. І я, ніби вчитель початкових класів, розказую людям про нашу платформу, пріоритети. Тож я не вважаю себе «чистим» політиком. Це такий симбіоз діяльності…

Війни, голодомори, репресії – всі ті страшні події, що прокотилися Україною, вони ніби вихолостили наші душі, люди сталі збайдужілі. Стара приказка - ніби українці, всі є такі добрі, чуйні, хороші, то, на жаль, уже не так. Не такі стали люди. І сьогодні маємо дістати сатисфакцію за всі ті події.

Моральну, маю на увазі, сатисфакцію, самі перед собою. Має новий дух з’явитися, нові герої – до яких люди, немов до маячків – тягнуться, постати, сама нація – обновитися. Тому для мене перебування в політиці – ніби робота, як уже казав, вчителя першого класу: розказувати про ті речі, що душу відкривають. Нація повинна відродитися, щоб з’явилися люди до яких – як маячків – усі тягнуться.

А як там далі буде відбуватися, коли в парламент зайдемо… Що ми робитимемо, як об’єднуватимемося, аби віру в парламент повернути, бо ж парламенту сьогодні ніхто не довіряє…

Ми відвоюємо свої голоси. Є спосіб, але ми його поки не розкриваємо. Голос, що за нас віддається, віддається вже не вперше. Раніше просто ми не мали змоги той голос утримати, захистити. На етапі підрахунку, обробки, перевезення вони зникали. Ми врахували попередній досвід і зробили висновки, думаю, наразі ми подолаємо п’ятивідсотковий бар’єр.

Якої чисельності фракцію вдасться зібрати?

Прогнози – невдячна річ. Близько десятка людей, що йде сьогодні по округах і має шанси на перемогу, є стовідсотковими нашими прихильниками. Впевнений, що в Раді вони до нас приєднаються. Але як воно загалом складеться, побачимо.

«О Брехня, що парламентаризмом потрібно займатися ледь не з народження»

Ви, от, говорите про необхідність відродження нації. Сама нація, на вашу думку, це усвідомлює?

Мені здається, ці паростки не буйно проростають

Чому?

Бо багато всіляких зневір було. Люди стомилися і зневірилися. Починаючи від того, що в одному маленькому селі може бути три різні церкви! Оце такі настрої й ведуть до різнобою. Має бути єдність духу, це перш за все.

2010-го ви обралися до Київської облради. От, цікаво, чи вдалося там – посередництвом вашого лікбезу – змінити хоч чиїсь погляди?

Обласна рада – то окрема історія (зітхає, – С.К.). Якщо в ВР хоча б в комітетах обговорення відбувається, то в нас і того немає. Наша фракція має всього п’ять чоловік, але ми намагалася у суді оскаржити такий порядок проведення сесій – однозначний «одобрямс». Немає «чистоти жанру» в облраді.

Думаєте, вона є в національному парламенті?!

Треба домагатися, аби була.

Яким чином?

Важливо прагнути, щоб людина вірила: обирає собі у ВР певного представника не дарма, цей представник може впливати на конкретні рішення. Адже є приклад сторічної давнини – коли існували австрійський парламент чи польський, де представники території мали вагоме слово…

Разом з тим, в 40-і, 50-і, 60-і роки минулого сторіччя люди не були аж такими заможними, але були сильніші духом.

Заходячи до кабінки з бюлетенем, людина не просто вибір робить – приймає на себе певні зобов’язання, ризикує. Вибір – завжди ризик. Не завжди успішний. З іншого боку, важко дорікати недостатньо високим рівнем громадянської свідомості людям, які живуть у злиднях та ледь зводять кінці з кінцями.

Звинувачувати самих людей у ситуації, що склалася, не можна звичайно. Потрібно роз’яснювати, доносити…От чого кажу про лікбез. Бо ж у нас багато рішень, в тому числі – на виборах – приймаються емоційно. Спалахуємо, ніби солома, а стаєрів – на довгу дистанцію бігти – не має.

Одна з проблем Майдану: можемо домогтися, але не проконтролювати.

Нація збідніла на світочів. Лідерів, що ведуть свій народ. Звісно, вони є - в спорті, мистецтві, літературі. Не так багато, як хотілося б, але й вони виконують велику, дуже велику роботу.

Чомусь такі люди масово прямують в політику? Футболісти, співаки, актори. Хіба їм місце в парламенті?

Брехня, що парламентаризмом потрібно займатися ледь не з народження, що ти на цьому або розумієшся, або ні. Наука, як кажуть, під час навчання приходить. Ніколи не пізно виправляти помилки, ніколи не пізно прийти до церкви, так само - в політику…. (сміється).

Особисто коли я прийшов до «Свободи», всі розуміли – не за бабки. Хоча мене й до Юлі кликали, й до Ющенка.

Відмовилися, бо вони несправжні?

Я остаточно зважився прийти до Тягнибока після того, коли він, був, сказав, що в українському парламенті замало українців, що не українці нами управляють. Тоді його нищівно критикували. І так мене теє заїло, адже то правда, він правду сказав!

«Моє відношення до Кличка – обережне, поки що – з недовірою»

Ви, до речі, з Остапом Ступкою його несподіване рішення не обговорювали?

Ні, та й не буду ніколи обговорювати. То етичні речі, тонкі. Хід конем зроблено, а обговорення, аналіз пізніше відбудеться - як Воланд, що перед тим, як покинуту Москву, оглядав її з висоти. Бо наразі тільки недобрі асоціації на думку спадають. Але людська доля непроста – не можна нікого засуджувати, діагнози ставити.

То чим же актор чи спортсмен може бути корисний в парламенті?

От і мене всі питають: культурою, мовляв, займатимешся? Чому ж тільки культурою, чимало справ є. От, скажімо, українці, що мешкають за кордоном. Цих людей багато, дуже багато, але вони не мають жодної підтримки від держави. В національному парламенті не існує навіть профільного комітету.

Поза тим у Празі, де багато наших заробітчан, є школа для українських діток. Ми, «свободівці», їм допомагаємо, чим можемо, оплачуємо оренду приміщення, де школа знаходиться, возимо підручники з України. Небагато, але хоч щось. Діти, які там навчаються, по закінченні школи, зможуть повернутися в Україну, вступити до університету, вони житимуть на батьківщині.

В обласній раді його партія веде подвійну гру. Вони повністю під ПР «лягли» і навіть коли голову облради обирали, то підтримали … Качного (Олександр Качний – член ПР, голова Київської облради, - С.К.).

Знаєш, що ми тоді зробили? Мали показати, що альтернатива такі існує, що «повний одобрямс» - це неправильно. Словом, проти кандидатури Качного висунули мою кандидатуру. От, іде представлення претендентів. Читають біографію Качного – молодий, професійний, здібний… Читають мою біографію – ніби й я собі нічого. Далі – таємне голосування. Оголошують результат: за мене – шість голосів. А нас же, «свободівців», всього п’ятеро! Значить, ще один голос був від когось із провладної більшості. І я кажу: «хлопці, от я тепер із вами вітаюся, тисну вам руку і так мені приємно вам в очі дивитися, бо про кожного можна подумати: може, це ти мені свій голос віддав» (сміється).

Може видатися: несерйозно, але насправді такі от «малі справи» демонструють – ситуацію можна змінювати, принаймні намагатися. Варто лише щось для цього робити.

Давайте по Кличко конкретизуємо.

Багато хто у нього вірить. Моє відношення – обережне, поки що – з недовірою. Бо політика – то відповідальність, а він поки боїться на себе відповідальність брати у повній мірі, грає в політичні ігри.

А Яценюк? Він – лідер опозиції?

Для мене лідером опозиції є Олег Тягннибок.

Пам’ятаю, тільки Янукович вступив на президентську посаду, мені вручили орден За заслуги другого ступеня. Дзвонять журналісти зі Львова: пане Бенюк, а за які такі заслуги вам зараз присудили другий ступінь? Я кажу: орден третього ступеня мені вручив президент Ющенко, другого – Янукович, а першого вручатиме президент Олег Тягнибок.

Якщо ж серйозно, то не від президентів те залежить і навіть не від людей, а від справи, що ми робимо. От, я 35 років у театрі і «мене зробили» мої ролі, громадянська позиція.

Коли йшов до «Свободи», чулося: куди ти ступаєш, нащо тобі політика, глядач на тебе більше не прийде. Але ж я не такою політикою займаюся, що знищує, відлякує. Навпаки – закликаю любити свою державу, землю.

Ми цю тему вже починали: бідній людині, що вимушена щодня боротися за існування, важко думати про міцність духу, про високе, про патріотизм. Поки не зміниться економічна ситуація…

Ти виносиш на перший план економіку, а я – дух, що надихає, віру…

Нещодавно був, от, у Швеції. Вразило, наскільки скромний спосіб життя мають їх політики. Голова уряду живе, ніби звичайний громадянин – він сам, свідомо, спускається на рівень пересічних шведів, аби разом із ними відбудовувати країну. В Україні – зовсім навпаки.

Звісно, бо українські можновладці на тому заробляють. Влада потрібна їм для заробітка, власного збагачення. Більше ні для чого. А от добробут народу – ні, не потрібен. Оскільки ситий громадянин найперше починає думати про права, свободи, тощо.

Патова ситуація завжди проривається якоюсь бідою – революційними вибухами чи громадянською війною. Війна ніяких позитивів не приносить. Ми маємо говорити про революцію духовну.

В мене є відчуття: душа порятує.

Ви вкладаєте у це релігійний контекст?

Я є чоловік віруючий і розумію, що для єдності держави було б найкраще мати єдину українську церкву із центром у Києві. Однак, ці питання не просто болючі – вони ще складніші, аніж політичні. Двадцять років тому, їх можна було швидко вирішити, але час втрачено. А сьогодні відповіді ніхто вже не знає, то ж ці незручні питання намагаються не чіпати. Однак, це не вихід, їх все одно доведеться вирішувати.

І подібних проблем у суспільстві вистачає. То не тільки церква, а й освіта, наука, мистецтво. Якщо на їх фінансування в бюджеті закладають крихти, за залишковим принципом...

Наш бюджет – бюджет тоталітарної держави. Де значні суми направлено на соціальні подачки, на утримання силових структур, але копійки – на інновації, технології, культуру.

Точно.

Дуже важливими є ті речі, що відкривають шлях до політичних змін в державі. Оскільки без політичних змін нічого не буде. А політичні зміни, в свою чергу, неможливі без запуску люстраційних процесів. Але люстрації не хочуть, її бояться з багатьох причин. Зокрема тому, внаслідок люстрації невелика купка людей, що зараз повністю контролює Україну, втратить над нею контроль.

Як в Прибалтиці на початку 90-х. Втім, це доволі серйозне «хірургічне втручання».

Казав уже: ніколи не пізно прийти у церкву, покаятися. Але, покаявшись, не можна знову йти – грішити, потрібно нове життя чисте починати.

То древні євреї жили по 500 років, а ми не маємо стільки часу.

Життя, як казав Йосип Бродський, одне і всі ми знаємо, чим це закінчується. Саме тому багато українців виїжджають за кордон.

Пам’ятаєш анекдот: американці прилітають на Місяць, ступають так обережно, оглядаються, аж заходять за горбочок , бачать - там двійко чоловіків сидить: газетка постелена, сало нарізане, пляшка поставлена. «Ви хто?», - питають. «Заробітчани». «Звідки?». «З Закарпаття». «То що, ви на місяць прилетіли?». «Що ж на місяць? Хоча б на півроку».

Насправді, це – наша, як нації – трагедія: перетворюємося на фабрику з постачання Європі робочої сили.

Те, що пов’язано з церквою, не має афішуватися, як на мене – тихо, з покорою, з духом робитися. Кожному воздасться кожному по вірі і вчинках, а не по язику, яким він патякає про свої «добрі справи».

Часто у великій політиці ти маєш жертвувати справжнім, заради показового.

Як і в акторському житті. Але назвався грибом – залізь в корзину. Втім, настане момент, станеш перед собою, спитаєш: чи правильно я вчинив? А люди схильні себе виправдовувати завжди: так, так, я правий, я завжди правий. Дарма. Сумніви корисні. Частіше треба сумніватися і все буде добре.

«Що вимагає люстрація? Визнати: так, я співпрацював з КГБ, так, я був членом партії. Просто публічно про це заявити»

Ви схвалюєте рішення «Свободи» щодо необ’єднання з опозицією, але ситуативної співпраці на округах?

Так, з точки зору нашої партії, воно було абсолютно правильним. Адже про яке об’єднання може йтися, якщо та ж «Батьківщина» не поділяє наших програмних засад. Не поділяє того, коли ми говоримо, що комуністична партія має бути заборонена, що потрібна люстрація …

Якщо за вашим сценарієм люстрацію провести, то в політикумі взагалі нікого не залишиться?

Важливо розуміти про яку саме люстрацію йдеться. Я ж теж в театрі у комітеті комсомолу. Так, це правда. Але, слава Богу, партія розвалилася. Але ж то не я її розвалив! (сміється, - С.К.)

Що вимагає люстрація? Визнати: так, я співпрацював з КГБ, так, я був членом партії. Просто публічно про це заявити.

Покаяння.

Абсолютно. А коли те не сприймається, люди не каються, то моя партія, «Свобода» , не може мати з ними об’єднання. Однак, оскільки ми розуміли, що мажоритарні округи – великий пласт роботи і там є достойні люди, то було домовлено про співпрацю. На кожному зі «своїх» округів ми кандидатів виставили, опозиціонери – не скрізь. Мені, бува, дзвонять з інших міст і питають: чому нема тут кандидата, чому нема там кандидата? Не вистачило людей чи то наперед уже здано? (обурюється, - С.К.)

Але це політика!

Соня, ми так легко говоримо, що «це політика»! За нею ж живі люди стоять. Я оце вчора, чи позавчора картоплю їздив викопувати в Пирятинському районі . І я кожну картоплину оцими руками викопав, перетер, так я її бережу потім. А як я розумію, що то не моїм трудом зроблено, то і ставлення відповідне.