Наші політики ставлять перед собою маленькі цілі, великі для них – нерентабельні, каже політтехнолог Олена Сибірякова

Що таке сучасна українська політтехнологія?

– Вона працює на разовий швидкий результат. На Заході вважають, що це – занадто дорого, а в нас – норма.

Я брала участь у багатьох кампаніях, і всі вони були розраховані на одноразовість – виграти вибори, і нічого більше. ­Через це величезна недовіра в суспільстві до політики й небажання брати участь у суспільному чи політичному процесі. Тому не можна довіряти й соціології, бо люди під час опитувань не завжди зізнаються у свої поглядах. Ми колись провели дослідження рівня довіри. З'ясувалося, що на Заході України довіряють тільки собі й Богу, а на Сході – тільки собі.

Сьогодні професія політтехнолога популярна?

– Так. Запит на політтехнологів падав. Їх реанімувало повернення до мажоритарних округів.

Приціл на короткострокові кампанії диктують політики?

– Політика в Україні побудована так, що всім важливіше виграти сьогоднішні вибори, аніж вибудувати багаторічну стратегію, що дасть результат через відносно ­великий проміжок часу. Нікому не потрібна ефективність, усім потрібен ефект. Тобто наші політики ставлять перед собою маленькі цілі, великі для них – нерентабельні. Саме тому часто використовують ­різно­манітні маніпуляції, бо із системними ­речами треба працювати довго. На виборах переважає тупа, але доступна широким ­масам ­пропаганда.

Як кандидати в депутати виграватимуть мажоритарку?

– Я брала участь у кампанії Ігоря Бакая в Житомирі (2000 року). Це була суто рекламна кампанія. Побудована лише на шоу. Кожні вихідні в місті був якийсь ­концерт, приїжджала та чи інша зірка шоу­­бізнесу або спорту – Софія Ротару, "Іванушки ­Інтернешнл", Крістіна Орбакайте, брати Клички. Цікава була історія з Орбакайте. Перед виступом на афішах написали "ОрБАКАЙте", аби вкотре наголосити на кандидаті. Після цього в місті її вважали позашлюбною дочкою Ігоря Бакая. Це все спрацювало – Бакай переміг. Таких концертних виборів тоді було чимало, і більшість виявились успішними. Щось подібне спостерігатимемо й нині.

Говорять, що на цих виборах зросте значення інтернету.

– Воно не буде велике. По­-перше: основ­на кількість голосуючих – люди, яким за 45 років, а вони менше користуються інтернетом. По­-друге: у селах явка традиційно вища, а мережі там ще нема. ­Третє: інтернет – це ресурс, де багато інформації, що робить неможливим довіру до якоїсь однієї точки зору. 2008 року ­Обама ­зібрав 700 мільйонів доларів ­через інтернет. Це означало великий ступінь ­довіри не так до кандидата, як до каналу ­передачі ­коштів. У нас же інтернет – зливний ­бачок дезінформації, тому й довіра до нього ­невелика. Наприклад, інформація про поцілунки Юлії Тимошенко та її ­адвоката Сергія Власенка, що з'явилася на ­YouTube, а потім на одному із сайтів. Усе це робить інтернет малозначним фактором на наступних виборах. Першу скрипку ще ­тривалий час гратиме телебачення.

Історія про епідемію свинячого грипу часів прем'єрства Юлії Тимошенко була політ­технологією?

– Не зовсім. Скоріше це комерційний проект – глобальна боротьба за право продавати вакцину. Була піар­кампанія на рівні світових ЗМІ та корпорацій. Українська сторона, в особі Юлії Тимошенко, ­просто приєдналася до цього інформаційного потоку. Тобто приєднатись ми можемо, а створити подібне – не наш рівень.

Успіхи політтехнологів свідчать про коротку колективну пам'ять українців, які все швидко "забувають".

– Ми рахували, за який час середній українець здатен переорієнтуватися з ­одного політика на іншого, протилежного. ­Виявилося – за три місяці. Це не просто коротка пам'ять, це взагалі її відсутність. Але в цьому є й позитив.

Який?

– Аналітик Леонід Фінкель ­упродовж 10 років працював із результатами загально­українських виборів. Група під його керівництвом відслідковувала закономірності на всіх голосуваннях, що відбувалися в Україні після проголошення незалежності. Результати вирішили порівняти з німецькими виборами. Висновки виявилися протилежні. У німців – усталена електоральна поведінка, побудована на традиції. Батько чи мати, наприклад, голосували за християнську партію – син чи донька здебільшого переймають таку ж електоральну поведінку. Якщо старші підтримували соціал­демократів, то діти, з великою ймовірністю, будуть на боці лівих.

Українці ж обирають за принципом "дуля в кишені". Тобто є група, яка голосує за ­одного політика чи партію, але одночасно неминуче виникне рівнозначна група, що голосуватиме "проти". До того ж зі зростанням групи "за" – автоматично збільшуватиметься група "проти". Є також невеличкий апендикс – ті, хто голосують за "нового" як "ще невпізнаного".

Який тут найпоказовіший приклад?

– Що більше бруду лили на Віктора Ющенка через усі потоки, які були до помаранчевої революції доступні владі, то стрімкіше зростав його рейтинг. Ющенко в цей час поводився, як завжди – нічого не робив. Не знаю, чому так розчарував українців Віктор Андрійович. Адже більшість казали, що голосують не за нього, а проти Януковича. Але через три місяці після перемоги Ющенка всі вже чекали чогось великого, хоч перед цим не сподівалися навіть на невелике.

Свіжий приклад: що активніше поводилася перед виборами Тимошенко, то кращі позиції були в Януковича, який навіть на дебати не прийшов. Висновок: в Україні на кожне "так" буде своє "ні". Вони часто міняються місцями, і в цьому полягає українство. Кажуть, що через цю електоральну особливість ми не побудуємо російської політичної моделі чи білоруської. Це – правда, але не вся. Забувають додати, що через неї ми також не побудуємо і німецької моделі.

Як українці вирішують, за кого голосувати?

– 30 відсотків громадян роблять це приблизно за три дні до голосування, за загальною виборчою статистикою.

Ті, хто визначилися задовго до виборів, менш цікаві для політтехнологів. ­Основні зусилля спрямовані на тих, хто не визначився. Саме на них розраховані інформаційні й рекламні гасла, гучні промови політиків. Для політтехнологів важливо, щоб інформація й образи потрапляли у свідомість та підсвідомість цієї частини електорату і закріплялися там.

На підставі чого люди приймають рішення?

– Усі обирають проекцію себе. Тобто політик, теоретично, має перетворитися на те, ким є більшість людей. При цьому до різних груп – різні підходи, використовую­ться різні образи. Звідси й коса Тимошенко, і сильна рука Януковича, й ефективний менеджер Тігіпко.

Вибори можна оцінити тоннами гречки чи рису?

– Ні, поки вибори ще оцінюють у грошах. Поширений підхід, коли рахують кошти, вкладені в один голос. Зараз найпростіший варіант – дати виборцю шмат хліба. Але хтось може дати два чи й три шматки. Тому питання в динаміці ситуації. Коли двоє політиків змагаються у видачі гречки й роздачі політичних ляпасів, може вистрибнути хтось третій.

У більшості мажоритарних округів для перемоги вистачить 25 тисяч голосів. ­Вартість одного, за ефективного вкладання коштів у кампанію, коливатиметься від 25 до 55 доларів. Це – по мінімуму.

Трохи більше платитимуть за місце у списку прохідної політичної сили, адже за "­списочників" працює система. Можливо, окремо коштуватиме "зачищення" округу від непотрібних кандидатів. Ці вибори будуть дорогі, бо охочих уже в чотири рази більше, ніж округів.

Які можуть бути сюрпризи?

– Якщо говорити про пропорційну модель, то маємо три прохідні політичні сили – Партія регіонів, Комітет опору диктатурі та "Удар" Віталія Кличка. Комуністи, "Свобода" і партія Литвина поки що не долають 5­відсоткового бар'єру. Можливо, підтягнеться Наталя Королевська.

Значні кошти в інформаційну кампанію вкладає Віктор Медведчук. І він може стати несподіванкою. Але його "Украинский выбор" лише за назвою український. Це – проект, розрахований на те, щоб повернути Віктора Володимировича у велику політику. Тут явно йде підготовка до чогось. Медведчук може бути комунікатором між Києвом і Москвою. А за умови зміцнення інституційних відносин між Росією та Україною спроможний зайняти помітну позицію у владі.

Якої тактики дотримується Партія регіонів?

– Вона вирізняється кращою організацією. Зараз проблема "регіоналів" – узгодження інтересів різних груп усередині політичної сили. Вони успішно користуються старими прийомами – соціальним популізмом і мовним питанням. Але їм бракує нових ідей, і навряд чи вони з'являться. Партія регіонів прогнозована й послідовна. Вона робить помилки, але не розуміє, що робить їх. І в цьому – її сила. Бо "Регіони" йдуть уперед і досягають свого в той час, як інші аналізують. Вони послідовні навіть у своїх помилках. Крім того, володіють найбільшим ресурсним потенціалом, а це важливо для бідної країни.

А Комітет опору диктатурі?

– Вони спроможні працювати з протестним електоратом. Але їм не уникнути ­проблем під час поділу місць у мажори­тарних округах. Цілком ринкові ­торги з підкилимних перемовин можуть перейти в публічну площину і скандали. Їхнє завдання – перешкодити Партії регіонів набрати більшість і перетворити політичну стабільність під керівництвом "регіоналів" на політичні нестабільність і невизначе­ність. Думаю, вони виконають це завдання.

А Віталій Кличко й Наталя Королевська?

– У них потенціал більший, аніж у КОДу та Партії регіонів. Але Королевська, мабуть, повторила помилку Яценюка під час президентської кампанії – занадто рано стартувала. Тоді Яценюка за два місяці до виборів обійшов Сергій Тігіпко, який просто вчасно розпочав свою кампанію. Утримувати пафос "нової сили" за умов популізму дуже важко. Це можуть робити політики, які підтверджують свої слова діями.

Кличко і Королевська можуть похитнути модель електоральної "дулі в кишені"?

– Не думаю. Система працює не на те, щоб когось вибити з політики, а на те, щоб там ніхто позасистемний не з'явився. ­Поява ­чужорідного тіла – загроза для всієї схеми електоральної "дулі в кишені" та апендикса. Якщо ситуація перевернеться з ніг на голову, то від цього втратять усі теперішні політики.

Які шанси подолати прохідний бар'єр у "Свободи" Олега Тягнибока?

– Їх майже нема. "Свобода" тримається на скандалах, а це потребує від них і надалі вдаватися до подібних речей. ­Тягнибо­ківці скоріше лякають українців, ніж приваблюють. Їм треба щось згенерувати, але – що? Вони, мабуть, і самі не знають, тому продовжують повторювати традиційні для них мантри "недоукраїнської України".

Що може створити нову політичну матрицю в Україні?

– Перше – зовнішнє втручання, що введе ще одного гравця. Але це – трагічний сценарій. Друге – зміна поколінь у владі та суспільстві. Щоправда, теперішня еліта має своїх дітей, які, попри лондонську освіту, з іще більшою завзятістю повторюють не найкращі зразки соціальної практики батьків. Якщо діти теперішніх олігархів ідуть у бізнес і управляють батьківськими заводами, то це непогані діти. Гірші – яких протягують у політику чи на держслужбу. Ця тиха передача влади новій еліті може заморозити політичну систему надовго.