Русский Выберите язык  Выберите язык

Партії перед виборами: первинне позиціонування

Менше, ніж через три місяці – 30 липня 2012 року, – офіційний, "законний" початок виборчої кампанії. Партії завершують перемовини, укладають та розривають домовленості, визначаються з форматом своєї участі, розписують "шахматки" з фігурами та округами, обговорюють проекти списків кандидатів. Кожна з них націлена на перемогу.

Але українці у своїй більшості не пов’язують діяльність партій з позитивними змінами. За даними опитування, проведеного Міжнародною фундацією виборчих систем (IFES) у липні 2011 року, 31% респондентів переконані, що жодна із партій не має пропозицій до розвитку політики, а 51% вважають, що партії обстоюють суто інтереси своїх представників.

Не лише громадяни мало довіряють партіям. Частина політологів, вказуючи на те, що партії не виконують притаманних їм функцій, взагалі відмовляють українським партіями у цьому званні.

Осмислення того, яку саме роль відіграють політичні групи, що називають себе партіями, у процесі завоювання влади та агрегації інтересів в Україні, чим же тоді є ці групи, якщо не партіями, і як виростити "справжні" партії, безумовно, є завданням для системної роботи політичної науки. Причому завданням дуже й дуже непростим.

Аксіоматично одне: поза ефективними партіями ніколи не матимемо ефективної суспільно корисної політики.

Наразі бачаться щонайменше три обставини, які свідчать про слабкість партій, тобто, про слабкий політичний вплив партій, чому немалою мірою прислужилися вони самі.

Звуження ареалу партійної політики

Наразі у партій немає сталих інституційних стимулів для свого стратегічного розвитку і руху в бік публічного характеру своїх дій. Українські партії, будучи основними суб’єктами виборів, не є основними суб’єктами політики.

Після повернення в українську політику інституту "арбітра нації", було послаблено зв’язок, який виникає між електоральною підтримкою партії з боку якихось груп, та реалізацією урядової політики.

Політичні амбіції партій, якщо припустити наявність таких, вимушено обмежуються стелею парламенту. Цього немало, якщо її використовувати у власних цілях водночас як "дах" на торгах. Але цього явно недостатньо, щоб вести розмову про політику, яка розробляється і пропонується партіями.

Всі серйозні кадрові призначення останніх двох років – перший віце-прем’єр-міністр Хорошковський, міністр економіки Порошенко, голова НБУ Арбузов, міністр освіти Табачник, голова СБУ Калінін, голова ДПАУ Клименко, міністр фінансів Колобов, міністр екології та природних ресурсів Ставицький, міністр оборони Саламатін – пройшли повз партійні рекомендації, і Партії регіонів у тому числі.

Навіть люди з партквитками у кишені, такі як, наприклад, заступник голови ПР віце-прем’єр-міністр Тігіпко, первинно не були делеговані в уряд цією партією. І надалі, за умови збереження нинішньої системи влади та розстановки сил у парламенті, не всі урядові зміни будуть відбуватися з благословення партій і для реалізації партійних програм.

Більше половини (56%) опитаних УНЦПД у січні цього року експертів вважають потужним вплив на процес ухвалення рішень груп, чия неформальна політична вага не корелює з їхнім публічним формальним статусом.

Іншими словами, такі групи не уповноважені суспільством на формування політичного курсу, вони не беруть участь у виборах, як це у міру свого розвитку роблять партії, тим не менш, саме вони, як правило, у власних інтересах, доволі сильно впливають на зміст політичних рішень.

Отже, на розробку політичного курсу, крім партій, впливають інші, публічно неоформлені, групи інтересів. За цього варто нагадати, що партії сприяли такому стану справ, відмовляючись у 2010 році від ідеї розвитку парламентської моделі влади на користь звичної політичної субординації.

Проблема політичної відповідальності

Потенційно вибори є засобом зміни політичних команд у владі і зміни (корекції) політичного курсу. Ця теза може справджуватися у разі, якщо ці команди гуртуються на для них самих зрозумілих платформах і якомусь більш-менш однаковому утямленні (су)спільного блага.

Українська практика часткових кадрових ротацій, створюючи перетікання політичних фігур із команди в команду, нівелює ідею політичної відповідальності та викликає потребу в постійній політичній (пере)ідентифікації цих груп.

Коли на виборця покладається тотальна провина за те, що він "сам за них, таких, голосував", це є лише частиною правди. Бо виборцю складно схопити те, що не є сталим – представники одного табору після виборів "раптом" опиняються в іншому, а самі команди на кожних виборах виступають під новими шапками.

Така ідентифікаційна несталість дозволяє мати ситуацію, коли у поточному парламенті 6 скликання благоденствують депутати, які працювали ще у Верховній Раді УРСР. За 20 років вони змінили не один партійний квиток, тоді як ці партії після чергового електорального циклу відходили у політичне небуття.

Також не під силу виборцю схопити те, що є прихованим, – закриті партійні списки залишаються улюбленим засобом для відтворення клієнтських мереж замовників політики.

Причому ротації політичних еліт відбуваються не лише на персональному рівні – "перебіжчиків", "тушок" чи "попутників". У тектоніці – самі партії та партійна система загалом, що зумовлено частими змінами політичної системи та виборчих моделей на догоду політичній кон’юнктурі.

У даний період запровадження змішаної виборчої системи, як засіб найлегшого формування більшості, призведе до надвисокофрагментованого партійного представництва з однією-двома домінантними фракціями.

У наступному складі Верховної Ради буде більше політиків від різних партій, аніж це є зараз, але всі вони політично – сукупно будуть підпорядковуватися найсильнішій фігурі. І не факт, хто нею буде. Період 2012-2014 стане часом її визначення.

Такий рівень фрагментації навряд чи призводитиме до стабілізації партійної системи і, відповідно, у подальшому так само ускладнюватиме політичну ідентифікацію та розмиватиме можливості для політичної відповідальності.

У цій площині також саме партії продемонстрували нехіть до розвитку пропорційної виборчої системи, яка створювала би умови для багатьох із них, аби вони були активними гравцями в українській політиці.

Саме партії надали перевагу більш "вигідній", з точки зору гарантування присутності в парламенті, змішаній системі.

Саме партії дружно поховали ідею запровадження відкритих виборчих списків, що дала би змогу подолати недоліки виборів за закритими списками в єдиному окрузі, стимулювала би розвиток місцевих партійних мереж. Але ж так само вона потребувала би від партій розкриття інформації про їхніх достойників.

Фінансування

Кошти для партійної діяльності – найбільша строго охоронювана таємниця партій. На питання про джерела фінансування, керівництво партій подає заготовлені версії. Іноді комічні – "ми живемо на партійні внески" чи "я сам". Іноді – правдивіші: "у нас в партії достатньо бізнесменів, вони й фінансують".

Але в обох випадках стає очевидною недоречність (невчасність) ідеї демократичного характеру внутрішньої побудови та дії партій.

Наразі партії підтверджують, що не зацікавлені у розкритті джерел фінансування. Як лише заходить мова про законодавчі регулятори фінансування партійної діяльності з тим, щоб досягти вищого рівня прозорості у питаннях фінансування політичного процесу, у відповідь солідарно звучить триста причин, чому цього не можна робити.

Але це треба робити.

Формати і змісти

У більшості із активних партій перспективи проходження у парламент зберігаються.

Завдяки пропорційній складовій деякі партії отримають символічний капітал, бо в ній буде підтверджено довіру/недовіру до партії як цілісного організму з його історією, лідерами, стратегіями і скандалами.

Остаточні рішення щодо формату участі у виборах повинні бути ухвалені партіями у червні-липні, але вже зараз інформаційні заявки на самостійний похід за мандатами зробили і провели з’їзди ряд партій: КПУ, СПУ (голова – Петро Устенко), Партія регіонів, "УДАР" Кличка, "Свобода" на чолі з Тягнибоком, "Громадянська позиція" з Гриценком на чолі.

Зважаючи на те, що "Батьківщина" виступає парасолькою для представників "Фронту змін", партії "Реформи і порядок", "За Україну", РУХу, "Народної самооборони", "князівств" у наступному складі парламенту не уникнути.

І цей висновок пов’язаний не лише з колективним форматом походу у владу, обраним КОДом. Він зумовлений також наявністю мажоритарної складової.

Частина політиків вивіряє переможні ставки в одномандатних округах. Скоріше за все, саме таким чином сформують свої групи у парламенті партії "Єдиний центр" (Балога), "Україно – вперед!" (Королевська), Народна партія (Литвин), "Об’єднані ліві і селяни" (Станіслав Ніколаєнко, Йосип Вінський, Дмитро Андрієвський), Християнсько-демократичний союз (Давид Жванія), Європейська партія (Катеринчук), "Україна майбутнього" (Святослав Олійник) та ще 200 партій.

Невизначеним залишається формат великого походу у "Нашої України". Обтяжена багатомільйонними боргами та спадщиною безповоротно втраченого часу, ця партія стає надто складним інструментом для "маленького звитяжного походу".

Частина партійців схиляється до необхідності спільної виборчої політики з КОДом, але не всі в КОДі хочуть зустрічі.

Переговори "Нашої України" з іншими потенційними союзниками – Українською народною партією (Костенко), Українською платформою "Собор" (Павло Жебрівський, Анатолій Матвієнко) та Конгресом українських націоналістів (Івченко) поки-що в тупику через гетьманську булаву та нез’ясовані фінансові параметри.

Зволікання з визначенням формату може коштувати "Нашій Україні" чергового кадрового ослаблення. І зрештою кожна із цих партій (а, точніше кажучи, – їхніх представників) буде змагатися за мандат в 1-10 округах.

Така тактика, підвищуючи персональні шанси представників партій на обрання, не здатна підтримати партію як впливового колективного гравця.

Змісти

Вага форматів участі у виборах (хто з ким проти кого) переважає для партій вагу притомних ідей для мобілізації виборця. Партійні дискусії є взірцями "міжсобойчиків", малозначущих для росту ліквідності проекту "Україна".

Біда не в тім, що у більшості партій немає системних пропозицій, а в тім, що вони не з’являться. Всі, хто планує придбати одномандатний округ, сконцентруються виключно на ньому і не стануть витрачатися на ведення потужної активної інформаційної кампанії на центральному рівні.

Тому середовище пропозицій національного рівня буде обмежене колом тих партій, які розраховують на перемогу в багатомандатному окрузі. У найкращому становищі перебуватимуть ті, хто зуміє нав’язати свій дискурс для конкурентів.

У цьому сенсі найлегша (хоча не найвигідніша) ситуація з повідомленнями для виборця – у КОДу. Юлія Тимошенко залишається активним фактором української політики. Тимошенко за ґратами не лише робить кампанію для КОДу, якому поки що достатньо позиціонуватися винятково на "справі Тимошенко" та з усіх сил демонструвати "єдність опозиції", але й псує Партії регіонів.

І це крім того, як ПР сама собі його попсувала. Паперові "соціальні ініціативи" напередодні виборів не йдуть у жодне порівняння з повсюдними реальними ініціативами з переділу власності та бюджету.

На владній партії – іміджеві втрати України, виражені у відгуках зарубіжних інвесторів, та безсторонніми враженнями організаторів турів, викладеними у путівниках. Але організаційно і ресурсно Партія регіонів почувається впевнено. Як стверджує один із політтехнологів штабу, "Партія регіонів має більше технологічних можливостей для перемоги".

На цьому фоні зі своїми 5-8% рейтингів готуються до реваншу комуністи. До сьогодні вони лише втрачали. Від 24,6% на виборах у 1998-му році КПУ прийшла до 5,3% у 2007-му. Можливості для росту вони прямо вбачають у зниженні довіри до владної партії і планують перемежувати її поле.

"Партія регіонів втрачає Луганщину. Частину регіонів вони вже втратили. По інших нам потрібно попрацювати. ... Ми зробимо все, щоб повернути Луганщину і зробити її червоною", – запевнив народний депутат перший секретар Луганського обкому КПУ Спиридон Кілінкаров 1 травня 2012 року на мітингу.

Комуністи не забувають нагадати про ковбасу за "рубль двадцять", але забувають сказати, що вони тривалий час є плоттю того самого антинародного режиму. Власне КПУ вже заявила повідомлення кампанії. Ними стають націоналізація і відновлення смертної кари.

Якщо перше можна обіцяти безтурботно, то друга теза свідчить, що КПУ, як і раніше, орієнтується на ідеологію репресивної держави і зовсім не хоче подумати в сторону превенції, створення умов для праці, розвитку і відпочинку людей.

Поза тим, заклики до запровадження смертної кари входять у розріз із конституційною нормою, згідно з якою захист життя людини належить до обов’язків української держави.

Типова пропаганда насильства, яка в діяльності партій не повинна допускатися державою як суспільно небезпечна, стає електорально вигідною, бо держава не виконує функції гарантування безпеки для своїх громадян, а покарання не стало невідворотним для всіх, хто скоїв злочин.

На парламентський прорив націлені "УДАР" і "Свобода". У них є типові переваги й вади неофітів. Серед перших – відсутність тягаря видимих широкій публіці політичних компромісів і невиконаних обіцянок. До других належить брак політичного досвіду саме в обраній якості.

На кожну із партій-учасниць перегонів чекають однакові проблеми. Укладання списків. Адмінресурс. Клони. Апатія виборців. Потреба їх "забавляти" з тим, аби мобілізувати. "Зрада" фінансових утримувачів. Але це, скоріше, – минущі партійні проблеми виборчого періоду.

Збереження ж інституційних умов департизації політики та заміщення партій групами інтересів, відсутність стійких каналів суспільного представництва, брак ідей для притомної і відповідальної політики залишається, здається, проблемою, яка не закінчиться з прийдешніми виборами.

Світлана Конончук, керівник політичних програм УНЦПД, для УП 
pravda.com.ua

 

Автор: admin от 15.05.2012
Оценка: 





  
 
  




Вы не можете комментировать!

 

 
Печать | Copyright © 2012, Chernenko Ev. Перепечатка материалов только при наличии активной гиперссылки на vibori.co.ua. | | Контакты
CMS Status-X